Заходьте на сайт через чи інші соціальні мержі.

Легенди про квіти

Легенди про квіти

Анемон

Богині кохання Афродіті припав до серця син царя Кіпру, Адоніс, який своєю красою міг позмагатися навіть з богами Олімпу.

 

Забувши про все на світі, богиня всюди була з Адонісом. Проте одного разу трапилося так, що Адоніс сам пішов на полювання. Його собаки погнали величезного кабана. Адоніс уже намірявся пронизати його списом, але кабан кинувся на нього й смертельно поранив.

 

Дізнавшись про загибель коханого, Афродіта пішла в гори шукати його.

 

Довго пробиралася вона через гірські кручі. Колючі кущі рвали її тіло, гостре каміння кололо ноги, та вона знайшла Адоніса.

 

Дуже побивалася богиня біля мертвого юнака і в пам’ять про нього звеліла вирости з крові Адоніса квітам – анемонам. А там, де з її поранених ніг впали на землю краплини крові, виросли червоні троянди – квіти кохання.

 

 

Барвінок

 

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.

 

Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

 

Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!

 

Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.

 

Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.

 

А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.

 

Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.

 

І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

 

— Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..

 

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало тихо-тихо.

 

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.

 

Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?

 

Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

 

— Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?

 

Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок. А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

 

… Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

 

*** *** ***

 

Розпускаючись одним із перших весною, як і пахуча фіалка, барвінок вважав себе вкрай ображеним через те, що всі люди й боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоча за красою свого листя і квітів він ні скільки не гірший, хіба що йому не вистачає її чарівного запаху. І ось одного разу, коли Флора спустилась весною на землю й, зачарована п’янким запахом фіалки, голубила її, пропонуючи додати їй зросту, аби вона вивищувалась над іншими квітами, а не пахнути в затінку інших рослин,– раптом пролунав тоненький жалібний голосок.

 

– Хто там скаржиться?– запитала Флора.

 

– Це я,– відповів барвінок.

 

– Що ж тобі треба, чому ти плачеш?

 

– Я плачу тому, що ти, мати усіх квітів, не обдаруєш мене навіть поглядом, забуваєш про мене, тоді як фіалці – уся твоя увага й ласка.

 

Флора глянула на маленьку рослину, котру зовсім не знала, а, може, просто забула, оскільки навіть боги не в змозі запам’ятати усіх створених ними істот, й запитала:

 

– А як тебе звуть?

 

– Мене ніяк не звуть,– відповів барвінок,– я ще не маю імені.

 

– То що ж ти хочеш?

 

– Я хотів би мати якийсь такий тоненький приємний запах, як у фіалки. Дай мені його, Флоро, і я тобі буду дуже і дуже вдячний.

 

– Ні, цього, на жаль, я тобі не можу дати,– відповіла Флора.– цю чудесну властивість рослина одержує у момент свого виникнення з волі творця і передається їй разом із першим поцілунком того генія, котрому доручено її оберігати. Ти ж народився без запаху.

 

– Ну, то нагороди ж якимось особливим даром, котрий порівняв би мене з фіалкою, на яку я схожий навіть забарвленням, а проте ніхто не помічає.

 

– Гаразд,– відповіла богиня,– квітни ж ти довше, аніж фіалка, квітни й тоді, коли фіалка давно вже буде мертвою.

 

– Спасибі тобі, Флоро, це великий дарунок. Тепер, коли закохані шукатимуть по всьому саду й не зустрінуть більше фіалки, то, можливо, вони звернуть увагу й на мене. І, зірвавши, прикріплять квіти барвінку до своїх гарячих грудей.

 

– Можливо, – відповіла богиня.

 

– Але ось що я тебе ще попрошу. Зроби мої квіти більшими, ніж у фіалки,– додав барвінок.

 

– Якщо хочеш – і це я можу зробити. Нехай твої квіти будуть більшими. Величина – то протилежність глибини, – мовила Флора вже роздратовано, обурюючись впертою наполегливістю маленької рослинки, й хотіла вже йти, проте та безвісна маленька квіточка була, здавалося, усе ще невдоволена. – То що тобі ще потрібно? – запитала Флора. – Ти одержиш більші, ніж у фіалки, квіти й цвісти будеш довше за неї – хіба цього мало?

 

– Так, Флоро. Якщо ти така вже милосердна до мене, то дай мені якесь ім’я. Бо без нього я – все одно що бурлака чи волоцюга.

 

Замість того, щоб розсердитись, Флора усміхнулась.

 

– Гаразд, – погодилась вона, – це дуже просто, ти матимеш назву Pervinca ( переможна ), тобто рослина – переможниця, оскільки, хоч би там що, а хочеш перемогти скромнішу й красивішу сусідку свою. Нехай же ім’я твоє підкреслюватиме твій заздрісний характер.

 

І ось з того часу наш барвінок має наукову назву Pervinca або Vinca.

Волошки

 

Назва “васильок”, що усталилася за родом волошок у російській ботанічній літературі, походить з народної легенди. Сільський хлопець – красень Василько якось косив у полі жито. Саме тоді у полі бавилися русалки. Одній з них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлопця. Забув про все на світі і пішов за нею. А вона ж, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі й далі та й сама в нього закохалася. Не схотіла з ним розлучатися: обернула Василька на польову квітку, щоб нагадував синь води.

 

Відтоді, за легендою, щороку літньої пори русалки бавляться в хлібах, коли зацвітає волошка синя, плетуть з неї вінки і прикрашають свої голівки.

 

Є ще одна легенда.

 

Якось прогулювалась по полях богиня родючості Церера і почула жалібний голос волошок: “Нас орачі недолюблюють, відділили від жита”. На що Церера відповіла волошкам: “Недарма вам дали колір блакитної води: стійко тримайтеся біля трудівника – жита і не хиліться, як схиляє воно повні колоски. А раз в рік і вас підуть женці шукати, щоб прикрасити вінками свої голови”. В цій легенді знайшло своє відображення свято врожаю. А у слов’ян волошки завжди використовувались для прикрашення іменних снопів, які з піснями приносили додому. Перевитий волошками, цей сніп довго красувався в передньому кутку. Лише вибір іменного снопа був різний: росіяни – перший сніп, а українці – дожиночний, останній.

Гіацинт

 

Давньогрецькі легенди висліджують цю назву від Гіацинта, чарівного сина спартанського царя Аміклада й музи історії та епосу – Кліо, з котрими пов’язується й саме походження цієї квітки.

 

А сталося це ще в ті далекі щасливі дні, коли боги і люди були близькими одне одному. Чарівний юнак Гіацинт, як оповідає легенда, котрого безмежно любив бог сонця Аполлон, одного разу розважався із цим богом метанням диска. Спритність юнака у цій вправі дивувала усіх. Та найбільше від успіхів свого улюбленця радів Аполлон. Проте маленький божок легкого вітру Зефір, котрий уже давно ревнував Аполлона до юнака, подув із заздрощів на диск і повернув його так, що той полетів назад і врізався в голову Гіацинта, вразивши його насмерть.

 

Горе Аполлона було безмежним. Марно обіймав він і цілував свого нещасного хлопчика, марно пропонував пожертвувати за нього навіть своїм безсмертям,– заживляючи і оживляючи своїм благодатним промінням все суще, він не взмозі був повернути його до життя.

 

Але як вчинити, аби хоч зберегти, увічнити пам’ять про дорогу істоту? “І ось,– оповідає легенда, – промені сонця почали припікати кров, яка струменіла із розтрощеного черепа, згущували й зкріплювали її, і з неї виросла чарівна, з чудесним запахом, червоно-лілова квітка, форма якої, з одного боку, нагадувала літеру А– ініціал Аполлона, а з другого V, ініціал Гіацинта; й таким чином у ній навіки з’єдналися імена двох друзів”. Це одна з грецьких легенд про походження гіацинта. Але є й ще одна, яка пов’язує назву з ім’ям знаменитого героя троянської війни – Аякса.

 

Благородний син царя Теламона, володаря острова Салсміна поблизу Аттики, був, як відомо, одним із найхоробріших й найвидатніших героїв Троянської війни у слід за Ахіллом. Він поранив Гектора каменем, кинутим із пращі, й поклав своєю могутньою рукою чимало ворогів поблизу троянських кораблів та укріплень. І ось, коли після смерті Ахілла він вступив у суперечку із Одіссеєм про володіння зброєю Ахілла, то її, зброю, присудили Одіссею. Таке несправедливе рішення важко образило Аякса, і він згоря проткнув себе мечем. І ось із крові цього героя й виріс гіацинт, у формі квітки якого, як стверджує легенда, можна розрізнити дві перших літери імені Аякса – Ая, котрі водночас були у греків і вигуком, що означав горе і жах.

 

 

Едельвейс

 

У давні часи монголо-татарського лихоліття народилась у Карпатах легенда. У високогірне село увірвався загін ворожої кінноти. Відчайдушно захищали гуцули рідні оселі, своїх рідних і близьких. Але сили були нерівні. Високо в гори відступили легені, на урвисті скелі повели своїх односельців. Туди не могли дістатись татарські коні. Боялись скель і татари-степовики. Довго боронились там гуцули, гинули від ворожих стріл і голоду, від спраги і хвороб. Так і залишились вони там назавжди, але не здалися. З того часу ростуть на карпатських скелях недоступні квіти — білотки, білосніжна пісня про стійкість народу.

 

Більш поширена інша назва цієї квітки — едельвейс (Leontopodium).

 

Зозулині черевички

 

Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села таким податком, що люди ледве-ледве животіли. Та якось від одного села князеві не прислали данини. Розлютився правитель і вирішив покарати неслухів. Зажурилися в селі, як почули про карателів. Старі діди думали-гадали як зарадити лихові, та нічого не придумали. І тоді прийшла до дідів тиха донька бідної вдови. “Я, – каже, – спробую врятувати село”. Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню. Коли вранці побачили її в новому вбранні, всі зрозуміли, що перед ними справжня красуня.

 

Вийшла вона навстріч князю, щоб сказати, що люди села не сплатили податі тому, що був недорід, і заворожила князя своєю вродою. Князь пообіцяв помилувати всіх, якщо дівчина стане його дружиною. Дівчина погодилася, хоча князь був старий і бридкий.

 

Князь велів дівчині придумати, який вона хоче подарунок на весілля і додав, що дає своє князівське слово, що виконає усяку її забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.

Довідавшись про це, найстаріший дід села сказав: “Ти врятувала нас, ми тобі теж допоможемо. Ось насіння. Нехай князь сплете тобі весільний вінок із квітів, що виростуть із цього насіння”.

 

Князь навіть зрадів, що не треба тратити грошей на весільний подарунок, а з весіллям можна і почекати. Посіяв те насіння та й став чекати. Ось перші сходи з’явились, стебельце, листочки, а квіток все нема та й нема. Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх дав – назад не забереш. 17 літ чекав князь. А на 18 році рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулись князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий лежить. Так і не дочекався своєї мрії..

 

З тих пір ці квіти іноді називають мрією.

Золототисячник

 

Якийсь багатий, що страждав від тяжкої хвороби, поклявся: зцілюся – пожертвую бідним сто золотих. Уві сні до нього з’явився ангел і сказав: “Уживай траву, що я приніс, і ти зцілишся, та ж не забудь виконати свою клятву”. Багатий віддав бідним сто золотих, почав лікуватися травою і невдовзі одужав. Відтоді рослину й називають золототисячником.

 

Латинську назву рослини пов’язують з іменем Мудрого Кентавра Хірона – великого знавця лікувальних рослин.

 

За давньогрецькою міфологією він використовував траву і квіти золототисячника для лікування деяких захворювань. Саме тому видатні вчені античних часів Діоскріз і Пліній назвали рослину центаврією.

 

Калина

 

На нашу землю хто тільки не нападав. Ординці лихі, турки, німці. Усіх не перелічити. Ось і налетіли якось турки. А сталося те на Київській землі. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього предводителя поранено отруйною стрілою, а отрута в ній смертельна. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку винагороду, яку загадаєш. Понаїхало тих лікарів, знахарів та шептунів видимо-невидимо, але ніхто вилікувати не міг. Отоді й прийшла в табір, де жив воєначальник, одна дівчина. Хоч одежа на ній була убога, та дівчина така красива, що неможливо було перед її красою встояти. Коса дівоча аж до землі сягала, а з лиця хоч воду пий. Доповіли воєначальникові про красну дівицю, і він звелів пропустити її. Увійшла вона в його шатро. Не вклонилася, а гордо стала. Усі прихвосні аж ойкнули. Як то так — повелителю землі не вклонилася! Занесли над головою мечі, та воєначальник підніс руку, щось по-своєму наказав, і настала тиша. Прихвосні похилили свої голови перед повелителем. Тільки дівчина стояла гордовито. Через тлумача-перекладача запитав воєначальник:

 

— Скажи, страннице, чому мені не вклонилася? Я завоював півсвіту, мені царі вклоняються, а ти ні.

 

— Ти мені повинен вклонитися, бо прийшов у мій дім, на рідну мою землю. Тебе і вас усіх я не боюся. Ти повинен через два дні вмерти, а дорожче життя нічого немає на цім світі. І ти це знаєш. Твоє життя в моїх руках. Ніхто тебе не врятує, крім мене. Це я тобі кажу, Палагея… Воєначальник зблід.

 

— Кажи, страннице, чим ти доведеш своє пророцтво? А не доведеш — відрубають тобі голову.

 

— Приснився мені сон, коли я рвала цикуту, що отрутою славиться вона. Сіла відпочити, задрімала й побачила вві сні орла. То орел не простий. Носами схожі ви обоє. Він палив міста і села, а людей гнав у рабство до своєї держави. І так йому щастило триста сім днів, а на триста дев’ятім він помре, бо стріла отруєна цикутою — злим зіллям. Вирахуй, завойовнику, свої походи і всі дні твоєї слави. Тоді й дізнаєшся, чи правда мені наснилася…

 

І покликав він своїх кращих учених, і стали вони лічити. День у день зійшлося!

 

— Так що ти від мене хочеш, страннице?

 

— Перш вклонись мені до самої землі святої, а за одно нехай вклоняться і твої прихвосні. Упав грізний завойовник перед Палагеєю, і всі за ним вклонилися до самої землі.

 

— А тепер слухай,— суворо сказала Палагея.— Життя я тобі верну. Відпусти всіх полонених в оселі їхні. їм орати, сіяти, дітей ростити треба. Відпусти всіх, а там їх тисячі в муках помирають. І покинь мою землю з військом своїм. І напиши своєю кров’ю, що ніколи не прийдеш грабувати мій народ. Тоді я віддам твоє життя.

 

— Зроблю, як ти кажеш, страннице, не прийду більше на землю твою і твоїх людей відпущу. Тільки й ти мусиш за це дати мені грамоту твою, що підеш зі мною.

 

— На все піду за свій народ!.

 

— Кажуть люди, що рвала вона одне зілля. Зветься воно кипарисним молочаєм. Його в нас багато росте. Заварювала чай і туди вичавлювала молочко з того молочая. Тому воно, те зілля, й називається молочаєм— молочко з чаєм. Так і вигнала з тіла отруту. Завойовник одужав і покинув нашу землю. Забрав із собою і Палагею,

 

*** *** ***

 

У народі ще легенда ходить така, що Палагея народилася в наших краях, на Київській землі. І була в неї сестра Килина. Прощаючись із сестрою, Палагея нібито сказала: твоїм ім’ям, сестро, назву оцю рослину, яку найбільш люблю, бо росте вона в наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в тихих гаях. Коли цвіте вона, то найспівучіший птах — соловей — прославляє її красу, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих ніби самою кров’ю щедрої нашої землі, і ті ягоди повертають здоров’я людині. Буде вона зватися килина.

 

 

Конвалія

 

Українська легенда розповідає про те, що квітка виросла там, де впали сльози дівчини, яка чекала нареченого з далекого походу. На Русі цю квітку пов’язують з іменами Садка, Любави та Волхови. Конвалія – це нібито сльози царівни, пролиті нею, коли її розлюбив відважний купець. В інших легендах розповідається про те, що конвалія постала з розірваного намиста Білосніжки, що це ліхтарики гномів. Існує легенда, в якій розповідається не тільки про квітки, а й про червоні ягоди цієї рослини: юнак на ім’я Конвалія так гірко плакав за Весною, яка покинула його, що сльози перетворилися на білі квіточки, а кров серця забарвила ягоди.

 

Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалії виникли з краплин поту богині мистецтва Діани, коли богиня під час полювання забралась у глухі хащі лісу, то на неї напали фавни ( боги полів і лісів, покровителі стад ). Вони були безтямно закохані в Діану і хотіли полонити її. Діана кинулася втікати. Вона бігла так швидко, що з неї рясними краплинами стікав срібний піт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалій.

 

В українському фольклорі є чудова поетична розповідь про квітки конвалій і їх виникнення. В ній говориться, що ці квіточки, подібні до перлин, є не що інше, як застиглий сріблястий щасливий сміх лісової русалки – Мавки, яка вперше відчула радість великого, щирого, взаємного кохання.

 

В одному із старовинних російських переказів говориться, що конвалії виросли із сліз водяної царівни Волхлви, яка палко покохала відважного Садко. Довідавшись про його “зраду”, про гаряче кохання Садко до Любави, вийшла Волхова на берег, щоб в останній раз послухати чудової пісні свого коханого. Але дарма вона його шукала на березі; довго блукала Волхова по луках, болотах і лісах, прислухаючись до звуків ночі. І ось серед струнких берез вона помітила два силуети в місячному сяйві. Він! А поруч з ним Любава. Стримала горда красуня душевний крик, відвернулася і прибита горем пішла, щоб навіки заховатися в своєму холодному царстві. І лише місяць бачив, як сльози градом котилися з її чарівних синіх очей і перламутрами падали в шовкову траву, перетворюючись в білі конвалії – красу кохання і біль чистого, ніжного, гарячого дівочого серця.

 

Інша легенда розповідає, як красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та назавжди з ним залишилась, Весна залишитись не змогла, а коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими слізьми, аж кров йому виступила з серця і забарвила зелені сльози в червоний колір. Цим, мовляв, і пояснюється, що зелені плоди конвалій після достигання червоніють.

 

В найбільшій повазі конвалія у Франції. Перша неділя травня щорічно відзначається французами як свято конвалії. Конваліями прикрашають житло і одяг. Якщо під час танцю молоді люди обмінюються букетами конвалії, вважалося – з цього моменту вони заручені. Відмовитися від букету означало відмовитися від дружби. кинути конвалію під ноги означало виразити зневагу.

 

Багато народів шанують цю рослину як символ весни. А в Англії із покоління в покоління передавалась легенда про те, що конвалія росте в лісі в тому місці, де казковий Леонард переміг дракона. Їх чисті дзвіночки видзвонюють переможний гімн.

 

У давніх скандинавів конвалія була квіткою богині сонця, яке сходить, на її честь запалювали багаття та влаштовували свята, квітки конвалії приносили у жертву богам; у Франції були спеціальні свята, присвячені конвалії (влаштовувалися в першу суботу та неділю травня); священною вона була й у північноамериканських індіанців.

 

Відомо, що ще в І ст. до н.е. конвалії, троянди та левкої розводили єгипетські садівники. У XVI ст. садівники Західної Європи вивели різнобарвні (рожеві, червоні) сорти конвалії.

 

У різних країнах із цієї рослини готували всілякі ліки. Офіційно конвалія була визнана лікарською рослиною 1881 року. Найвідоміші ліки — конвалійні краплі, або краплі Зеленіна, — ліки від серцевих захворювань.

 

Наукова назва конвалії – Конвалярія майаліс — у перекладі з грецької означає “лілія долин, що цвіте в травні”. Справді, вона близька родичка лілій, часто росте в помірно вологих долинах і цвіте в травні. Деякі вчені вважають, що її листя схоже на ланячі вушка. Звідси, можливо, і походить російська назва “ландушка” (по-старопольськи це означає “ланяче вушко”). Однак щодо цього існують й інші думки. Наприклад, вважають, що рослина одержала назву через гладеньке листя.

 

Називалася “гладиш” (тобто гладенький), далі “ладиш”, а вже потім “ландиш”. Інші стверджують, що назва квітки походить від слова “ладан” — ароматичної смоли, яка під час спалювання поширює чудові пахощі. А потім уже до нього додали суфікс “- иш”.

 

Як бачимо, ця квітка справді відома й вельми популярна.

 

Конвалія була улюбленою квіткою багатьох визначних людей: Софії Ковалевської і Купріна, Лесі Українки і Брюллова, Менделєєва і Чайковського.

 

 

Лілія

 

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

 

В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

 

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця,– ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями просипаються з сонцем і засипають з його заходом.

 

По древньогрецькій легенді, фіванська цариця Апклина тайно родила від Зевса хлопчика Геракла, але , боячись кари жінки Зевса, Гери, сховала новонародженого в кущах. Однак Гера ненароком виявила хлопчика і вирішила нагодувати його грудю. Але маленький Геракл почувши в Гері ворога і грубо відштовхнув богиню. Молоко бризнуло на небо, від чого утворився “ Лелечий шлях”, а ті декілька крапель, що впали на землю, проросли і перетворились на лілію.

 

Сибірська легенда розказує про те, що лілія саранка виросла зі серця козачого отамана Єрмака, який загинув при завоюванні Сибірі в 1585 р. із тих пір квітка надає мужність і стійкість воїнам.

 

Дуже гарна легенда про лілію, що дійшла до нас від норманів.

 

Один лицар, зневірившись в жіночому коханні і втративши надію знайти собі дружину, цілими днями проводив час на кладовищах, ніби запитуючи тим самим у смерті, чи не покаже вона йому шлях до щастя.

 

І ось, блукаючи серед могил, прекрасного ранку він зустрів серед могил жінку такої вроди, що годі було й уявити.

 

Красуня сиділа на мармуровій плиті, зодягнена у розкішну сукню з чудесними блискучими коштовними камінцями на поясі. Її волоcся було золоте, немов пилок лілії, котру вона тримала в руках.

 

Довкруг неї линув такий дивний запах, і сама вона була така чарівна, що душа лицаря виповнилась благоговінням, і він, опустившись на коліна, поцілував їй руку.

 

Від тоді від того поцілунку красуня немовби прокинулась зі сну і, усміхнувшись промовила:

 

– Чи не хочете ви, лицарю, узяти мене з собою у замок? Ви чекали мене довго, і ось я з’явилась, оскільки, нарешті, настав час, коли я можу володіти собою. Я принесу вам те щастя, яке ви так довго шукали. Але перш ніж піти з вами, я повинна почути від вас обіцянку, що ніколи при мені не будете згадувати про смерть і що навіть саме слово “ смерть “ ніколи не буде сказане у вашому домі. Думайте про мене, як про втілення земного життя, як про квітку юності і ніжне кохання. Думайте тільки так і завжди.

 

Захоплений лицар сів із красунею верхи на коня, й вони поїхали. Кінь пустився чвалом, ніби не відчуваючи додаткової ваги, і коли вони мчали полями, то дикі квіти схиляли перед ними свої голівки, дерева ніжно шелестіли, а все повітря було наповнене чудесним запахом немов із якогось невидимого саду лілій. І ось вони одружилися, і були дуже щасливими. А якщо іноді властива лицареві меланхолія й находила на нього, i варто було молодій дружині приколоти в волосся або до грудей лілію, як усю печаль його мов рукою знімало.

 

Настало Різдво. Молодята вирішили запросити сусідів і влаштувати бенкет.

 

Столи прикрасили квітами, усі дами весело усміхались, сяючи коштовними камінцями, чоловіки теж сміялись і жартували, маючи чудовий настрій.

 

А поки всі бенкетували, запрошений трубадур співав то про кохання, то про лицарські турніри й подвиги, то про благородство й честь. Потім, у піднесені, прийшов до вічної теми, заспівав про небеса й переселення на них після смерті

 

І раптом при цих словах красуня – лілія поблідла й почала в’янути, немов вражена морозом.

 

У відчаї лицар хапає її у свої обійми, але з жахом бачить, як вона дедалі зменшується й зменшується, і ось в обіймах він уже тримає не жінку, а лілію, дивні пелюстки якої все осипаються й осипаються долі. Тим часом у повітрі чути важкі зітхання, немов тужливий плач, і вся зала наповнюється тим чудесним запахом, що він його відчував за першої зустрічі з красунею.

 

Розпачливо змахнувши рукою, лицар щезає у нічному мороці, щоб ніколи вже більше не з’явитися серед живих.

 

Зміни сталися і надворі: зробилося холодно, похмуро, й ангели з неба засипали землю пелюстками лілій, немов снігом.

 

На Русі біла лілія рахувалася символом непорочності і чистоти, тому їх часто дарували нареченим. Красота білої лілії знаходила відображення в народних піснях, легендах, билинах, в багатьох художніх творах.

 

Магнолія

 

У давній китайській легенді йдеться про те, що колись магнолія зовсім не мала квітів. Вона стояла посеред села на площі, створюючи приємний затінок. Та ось і: село вдерлися хунгузи. Вони знищили рис на ланах, убили всіх селян, залишивши лише сто найгарніших дівчат. Їх зв’язали під магнолією, а неподалік вороги святкували свою перемогу. Сто днів і ночей гуляли хунгузи і кожного ранку кидали під дерево одну замордовану дівчину. А коли прийшов час останньої, обійняла вона дерево і гірко заплакала: «Рідне дерево, ти бачило наші муки. Не дай тліну спорожнити наші молоді тіла, не дай умерти назавжди…». Вранці розбійники побачили диво: на місці вбитих дівчат залишились самі тіні, а на дереві розпустилося сто чарівних білих квіток. Розлючені хунгузи порубали дерево на шматки й розкидали всюди, де проносились їх швидкі коні. Але ніщо не могло приховати злочину: з кожної частини гілки виростало дерево, і щовесни сто духмяних квіток розпускалося на ньому.

 

Існує красива легенда про квіти магнолії. Вона розповідає про японську дівчину Кейко, що вміла робити прекрасні квіти й оживляти їх краплинами своєї крові. Кейко була закохана в юнака, котрий змусив її віддати останню крапельку крові, щоб оживити виготовлені незвичайні квіти для багатого замовника на ім’я Магнол. Кінець легенди сумний: Кейко загинула. Але залишилися жити ті дивні рослини із чарівними квітками, які Магнол на свою честь назвав магноліями.

Кейко виготовляла й оживляла свої штучні квіти в ім’я кохання – щоб догодити коханому. Напевно, тому квіти красуні-магнолії ототожнюють із торжеством щирої, нескінченної любові.

 

Нарцис вузьколистий

 

Походження наукової назви роду сягає давньогрецької міфології. Один з міфів розповідає про прекрасного юнака Нарциса, якого покохала юна німфа Ехо. Проте Нарцис не відповів на її кохання взаємністю. Від мук нерозділеного кохання Ехо так висохла, що від неї залишився тільки тихий голос. Нарциса ж за його жорстоку байдужість покарали боги Олімпу: він перетворився на квітку.

 

За іншим міфом, прекрасний Нарцис під час однієї з прогулянок нахилився над струмком напитися і, побачивши у воді своє відображення, відразу в нього закохався. Про все на світі забув Нарцис і щораз милувався собою, не відходячи від водяного дзеркала. Він уже відчував наближення смерті, але не міг відірватися від свого відображення. Так він і помер, а на тому місці виросла красива біла квітка – квітка самозакоханості та смерті.

 

Однак є більш прозаїчне пояснення походження наукової назви роду narcissus: від грецького “нарко” – затьмарювати, дурманити (у давній медицині алкалоїди цибулин нарцисів використовували як наркотичний, запаморочливий засіб). Учені виявили, що серед інших алкалоїдів нарциси містять лікорин — добрий відхаркувальний засіб для лікування хронічних і гострих запалень легень і бронхітів. Таким чином, нарциси належать до арсеналу сучасної наукової медицини…

 

 

Незабудка

 

За старим переказом юнак, який палко кохав дівчину, пішов на болота, щоб нарвати для своєї коханої букет квітів. Вони кликали до себе з голубої галявини. Юнак пішов уперед. Як тільки ступив на голубий килим, то провалився у воду. Трясовина забрала його. “Не забудь мене!” – були останні слова його. Так з’явилась назва цих квітів – незабудки.

 

За старогрецькою легендою незабудки виросли із сліз дівчини, яка була в розлуці із своїм коханим.

 

Ряст

 

Розповідають, що в одному пралісі жила відьма. Цілими ночами вона літала на мітлі, а вдосвіта верталася до своєї хатинки на курячих ніжках, щоб відпочити. Ляже і тільки задрімає, як тут півень закукурікає. Розсердилась відьма на півня, що спати не дає, й перетворила його в квітку. Квітка рясту й справді дещо скидається на голову півня.

 

А ще кажуть: напровесні летіли над лісом жайворонки, посварились між собою і почали битися. Змагалися так, що аж свої шпорці та пір’я розгубили. Попадали вони на родючий лісовий грунт і попроростали весіннім цвітом.

 

 

Тюльпан

 

Який би не був прекрасний тюльпан своїм забарвленням, своєю формою, але, дивним чином, чомусь ні грецька, ні римська міфологія не створили про нього ніякого сказання. І це тим більше дивно, що тюльпани в дикому стані в достатку ростуть на священній горі Іді, у Греції, де їх не могли не помітити як самі жителі, так і всі ті, хто були творцями міфології. Перші зведення про цю чарівну квітку ми зустрічаємо в Персії. У цій країні сказань і пісень про оригінальну квітку тюльпан яка звалася “дульбаш” – турецька чалма, від якого згодом зробили слово “тюрбан”, а також і українська назва квітки – “тюльпан”. Він був оспіваний багатьма перськими поетами, і особливо знаменитим Хафізом, що говорить, що з незайманою принадністю тюльпана не можуть зрівнятися ні ніжні рухи кипариса, ні навіть сама троянда.

 

Але ще більшою любов’ю користався тюльпан на Сході в турків, дружини яких розводили його в великій кількості в сералях, де багатьом з них він нагадував навіть їхнє дитинство, батьківщину, загублену волю.

 

Внаслідок усього цього, імовірно, у сералях щорічно справлялося дивовижне, чарівне свято тюльпанів, на який султан дивиться як на втішний доказ розташування до себе і любові своїх дружин.

 

У зовсім іншому, прозаїчному, виді знаходимо ми його в Західній Європі. Сюди він потрапив лише в 1559 році, і насамперед в Аугсбург, куди перші його цибулини були прислані німецьким послом при турецькому дворі Бусбеком. А той ознайомився з ним під час своєї подорожі по Сирії в Хардині, на границі з північною частиною Аравії, де серед зими він побачив його в разом з нарцисами. У цьому ж році тюльпан з’явився перший раз у в Аугсбурзі в сенатора Герварта, а шість років потому прикрашав вже у великій кількості дивовижні сади знаменитих середньовічних багатіїв Фуггерів, де його бачив і описав як чудову рідкість знаменитий Конрад Геснер.

Звідси тюльпан розійшовся по всій Європі. У 1573 році ми бачимо його вже у Відні у відомого вченого Клузіуса, що так зацікавився цим новим прибульцем, що став із захопленням збирати усі відомі його сорти. Його прикладу послідувало багато багатих віденських садівників, що почали виписувати за величезні гроші цибулини тюльпана з Туреччини, щоб прикрасити їм свої сади. Поява в кого-небудь з них нового за забарвленням сорту збуджувало в інших невимовну заздрість і навіть вночі не давало спокою не володівшими ними аматорам.

 

Помалу почали захоплюватися тюльпанами в Німеччині і багато царських осіб. Особливо ж великий курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, що зібрав на початку XVI сторіччя уже величезну для цього часу колекцію – 216 сортів. З інших жагуче захоплених тюльпаном високопоставлених осіб укажемо ще маркграфа Баден-Дурлаха, що зібрав у 1740 році колекцію в 360 сортів, і графа Паппенгейма, у якого, за словами сучасників, така колекція доходила до 500 сортів. При цьому принадність нових сортів збільшувалася, а також почав входити в моду звичай давати цим сортам імена коронованих осіб.

 

Серед жагучих аматорів тюльпанів інших країн були також Рішельє, Вольтер, маршал Бірон, австрійський імператор Франц II і особливо французький король Людовик XVIII. Уже зовсім хворий, він наказував переносити себе під час цвітіння цих рослин із Сен-Клу в сади Севру і проводив там цілу годину, любуючись строкатістю і різноманітним забарвленням квітів багатої колекції, яка вирощувалася його садівником Екоффе.

 

Один час у Версалеві були навіть чарівні тюльпанові свята, на які збиралися всі знамениті аматори і садівники того часу і змагалися, виставляючи свої новинки. За кращі екземпляри видавалися коштовні призи.

 

Але ніде захоплення тюльпанами не досягало таких колосальних розмірів, як у Голландії. Французький ботанік Шарль де Эклюзе, відомий як «батько квітів», був великим шанувальником цих рослин – їздив по країнах і збирав всі відомі у той час сорти тюльпанів. У другій половині XVI в. він привіз цибулини тюльпанів в голландське місто Лейден.

 

Спокійні по природі, розважливі торговці і взагалі люди помірні, голландці ні з того ні із сього так захопилися цією квіткою, що захоплення це перетворилося в єдину у своєму роді народну манію, що одержала навіть в історії окрему характерну назву “тюльпаноманії”.

 

Помітивши захоплення цією квіткою німців і інших народів, розважливі голландці стали розводити його в як можна більшій кількості, і торгівля його цибулинами виявилася настільки прибутковою, що нею стали займатися незабаром навіть і люди, що мали дуже незначне відношення до садівництва, цим стало займатися ледве не все населення.

 

Незабаром справа дійшла до того, що утворилося щось начебто гри на біржі. Замість цибулин нових сортів стали видавати вперед на них розписки в тому, що їх власник одержує право на придбання цього сорту, а потім розписки ці перепродували по більш високій ціні іншим; ці, у свою чергу, намагалися перепродати їх по ще більш високій ціні третім. При цьому ціни на такі фантастичні сорти доходили до неймовірних розмірів. Гру цю підтримували деякі щасливі випадки, начебто того, що по випадково придбаним за невисоку ціну розпискам виходили дійсно рідкісні сорти, що, при продажі, давали потім великі прибутки.

 

Так, наприклад, одному бідному амстердамському прикажчику завдяки цілому ряду щасливих обставин вдалося за які-небудь чотири місяці зробитися багатою людиною.

 

Деякі любителі тюльпанів ставали банкротами. Так відбулося з художником Яном ван Гойеном. Одного разу він заплатив гаагському бургомістру за десять цибулин аванс в 1900 флоринів (корова коштувала 100 флоринів), а як запорука решти суми запропонував картину С. ван Рейсдаля. Проте незабаром уряд Голландії ввів тверді ціни на цибулини тюльпанів, товар художника знецінився, і його бізнес прогорів. З чуток, від досади Гойен підсмажив цибулини, що розорили його, і пообідав ними.

 

Великі гроші в цей час наживали також і торговці глиняними горщиками і дерев’яними шухлядами, бо крім того, що спеціально культивували тюльпани садівники, розведенням тюльпанів займався всякий – і бідний і багатий – аби тільки знайшлося місце для їх розведення.

 

Для торгівлі цими цибулинами існували особливі приміщення, де в особливі базарні дні збиралися продавці і покупці і домовлялися щодо цін – словом, щось начебто біржі. У біржові дні ці приміщення представляли собою багатотисячні збори.

 

Отут і мільйонери, і графи, і барони, дами, купці, ремісники, селяни, швачки, рибалки, усякого роду прислуга і навіть діти. Лихоманкою наживи були охоплені всі шари суспільства, усі, у кого тільки був хоч гріш за душею. У кого ж готівки не було (про це існують цілі записки в хроніках), приносив свої коштовності, плаття, домашній скарб, віддавав під заставу будинок, землі, череди – і словом, усі, аби тільки придбати бажані тюльпанові цибулини і перепродати їх за більш високу ціну. За одну цибулину, наприклад, сорту “Semper Augustus” було заплачено 13.000 гульденів, за цибулину сорту “Адмірал Енквіцен” – і 6.000 флоринів… На деякі ж сорти в історії цієї дивної біржової гри збереглося навіть кілька документів, в одному з яких значиться, що за цибулину сорту “Vice-roi” було заплачено: 24 чверті пшениці, 48 чвертей жита, 4 жирних бика, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 бочки пива, 2 бочки олії, 4 пуди сиру, плаття й один срібний кубок. І такого роду угоди не були рідкістю.

 

Але крім таких спеціальних бірж у кожнім голландському місті були перетворені у свого роду мініатюрні біржі всі трактири, шинки і пивні, і всі аматори пограли в карти, у кості – шукачі сильних відчуттів перетворилися тепер у запеклих гравців на тюльпанові цибулини. При цьому, якщо укладена в одному з таких кабачків вигідна угода приносила всім гарний бариш, то в ньому влаштовувалася багата гулянка, у якій перше місце належало хазяїну. І як не дивно може показатися, але в таких місцях робили собі іноді гарні багатства і бідні швачки, штопальниці мережив, пралі і тому подібний люд.

 

Нарешті, для того щоб розпалити ще більшу пристрасть до цієї гри, такі міста як Гаарлем, Лейден призначали від себе величезні, що досягали кількох сотень тисяч гульденів, премії за виведення тюльпана якого-небудь певного кольору і величини, і у випадку здійснення цієї задачі видача нагороди супроводжувалася такими чудовими святами, на які народ сходився з усіх самих віддалених окраїн у не меншій кількості, чим на свято чи в’їзд коронування государів.

 

Так, до нас дійшло, наприклад, опис свята з приводу присудження премії за виведення чорного (чорно-лілового) тюльпана. У святі цьому брав участь сам принц Вільгельм Оранський.

 

Фіалка

 

У древніх греків фіалка була квіткою печалі і смерті. Ними усипали смертне ложе молодих дівчат. Але в цей же час була вона і символом весни. Вінки з фіалок надівали на голови дітям трьох років, як би говорячи, що минула сама безтурботна, рання пора їх життя.

 

У древніх римлян фіалка називалася квіткою Юпітера. А згідно древньогрецькій легенді, бог світла Аполлон переслідував одну з красунь дочок Атласа, і дівчина звернулася до Зевса з проханням про допомогу. Великий громовержець зжалився і перетворив її в квітучу фіалку. І, напевне, довго прийшлось би знаходитися фіалці на небесах, якби квіти не сподобалися дочці Зевса і Деметрі красуні Персефоні. При вигляді фіалок Персефона встала на коліна, з цікавістю розглядала кожний їх вінчик і вибирала для букету свіжі і красиві. Тут до неї підкрався бог підземного царства Аїд. Персефона кинулася тікати від переслідника, прижимаючи до грудей зірвані фіалки, але Аїд все таки здогнав її. Відбиваючись, дівчина виронила фіалки, і вони впали на землю.

 

Ось звідки двоїстість в почесті квітки у древніх греків: з однієї сторони – фіалка – ознака праці; з другої – символ оживаючої природи.

 

Красиву квітку фіалку вирощують не тільки для букетів, але і для парфюмерної промисловості.

 

 

Хризантема

 

Колись, багато століть назад, правил в Китаї могутній імператор. Нічого на світі він не боявся, окрім старості і лише про одне думав: правити і жити якомога довше.

 

І ось призвав він свого головного лікаря і наказав приготувати зілля, яке продовжило б його молодість. Хитрий лікар низько схилився перед імператором:

 

- О, могутній повелитель, – промовив він. – Я міг би приготувати такий еліксир, але для цього треба дістати чудові квіти, які ростуть на сході, на далеких островах…

 

А- Я накажу негайно доставити ті квіти! – закричав імператор.

 

- Ах, якби це було так просто, – зітхнув лікар. – Весь секрет в тому, що зірвати їх повинна людина з чистим серцем – тільки тоді рослина дасть свою чудійну силу… Задумався імператор: знав, що ні він сам, ні його придворні не годяться для того, щоб виконати цю умову. І тоді вирішив він відправити на острови 300 хлопців і 300 дівчат: вже напевно серед них знайдеться немало людей з чистим серцем!

 

Так і зробили – спорядили багато кораблів і відправили їх на чолі з імператорським лікарем до островів – туди, де тепер знаходиться Японія. На одному з них знайшли вони прекрасну квітку – хризантему і не могли намилуватися нею!

 

- Не знаю, чи годиться ця квітка для еліксиру, – вигукнув лікар, – але, без сумніву, він радує серце і молодить душу!

 

Мудрий лікар добре знав підступну і жорстоку вдачу свого імператора. “Напевно, – роздумував він, – імператор подумає, що я і мої супутники першими спробували еліксир, і накаже всіх нас стратити, як тільки одержить зілля”.

 

І тоді всі вирішили не повертатися назад. Вони залишилися жити на островах і заснували там нову державу. Невідомо, приготували вони чудовий еліксир чи ні, але хризантема стала для них улюбленою квіткою…

 

*** *** ***

 

Слово хризантема походить від грецьких слів “хрісос” і “антемон” – золота квітка або квітка – сонце.

 

Історія хризантеми починається від 15 ст. в Китаї. Легенда свідчить, що старіючий імператор почув про дивовижну квітку, що дарує вічну молодість. Квітка ця росте на острові і зірвати її може тільки хлопець. Імператор відправив на острів 24 хлопці, які знайшли на острові єдину квітку – золоту хризантему. Конфуцій описав хризантему – “жовту славу”, в своїй праці Лі-Ку. Вважається, що після цього хризантеми почали культивувати. У Китаї хризантема втілює мудрість і довголіття, у В’єтнамі – душевну чистоту і ясність розуму, Японії – щастя, успіх і успіх

 

У 8 ст. хризантема з 16 пелюстками стала символом Японії. Слово «хризантема» і «сонце» позначаються в японській мові одним і тим же ієрогліфом. Згідно стародавній легенді японський народ походить від Сонця. Тому хризантема – національний символ країни. Її зображення вважається священним, воно прикрашало клинок мікадо ще в XII в. Сам герб Японії – стилізоване зображення хризантеми; її символ прикрашає грошові знаки цієї країни. До недавнього часу навіть одяг із зображенням хризантеми вважався священним, і його могли носити тільки члени імператорського прізвища. Порушення цього закону каралося стратою. Правда, священним було тільки зображення хризантеми з шістнадцятьма пелюстками. Квітки ж з іншою кількістю пелюсток зображати дозволялося, і японські художники з радістю користувалися цією можливістю.

 

Японський орден Хризантеми на Великій стрічці призначений для нагородження японців і іноземців з числа членів імператорських і королівських сімей і вищої аристократії, а також глав іноземних держав.

 

Свято хризантеми в країні Сонця – це особливий ритуал: виконуючи його треба милуватися кожним відтінком суцвіть, при цьому необхідно глибоко роздумувати про пройдений шлях і сенс життя. Стародавні японські поети оспівували хризантему в своїх віршах. Не залишилася «золота квітка»без уваги російських поетів. Вже без близько сто років звучить старовинний сумний романс Миколи Харіто «Відквітнули давно вже хризантеми в саду» (1910).

 

До Європи хризантема потрапила в XVII столітті. Відома навіть точна дата- 1676 рік, коли голландець Рєєде привіз цю рослину до Англії. Пьер Бланшар доставив її до Франції, Марселя. Садівники не відразу звернули увагу на “іноземку”, тому що привезені квіти не представляли нічого особливого, вони були схожі на звичайну ромашку. Але на початку XIX століття садівник з Телузи Берні почав розводити хризантеми з насіння і одержав багато нових красивих сортів.

 

У Японії і Китаї хризантема не тільки є магічною рослиною, згадки про яку зустрічаються ще в стародавніх повір’ях, але і активно використовується в кулінарії і для прикрашання приміщень. Хризантема – улюблена квітка японців, важлива частина їх культури і символ довголіття. Рослина також використовується як лікарська.

 

 

Шафран

 

Качкот був другом бога Меркурія, покровителя мандрівників, з якими юнал неодноразово змагався в метані диска. Одного разу Меркурій необережно метнув диск в лице Качкота. Удар був смертельним.

 

По весні на місці гибелі юнака весна виростила красиву квітку. Від “ качкота “ пішла потім грецька назва квітки – крокус. “Кроке” – по грецьки “ нитка “.

 

 

 

 

Рекомендуємо

Коментування вимкнено

godivycia7 фото

Гостьова


Гість
Зацікавленим історією ...

Сергій
Карти роських земель пізн...

Гість
Для зацікавлених історією...

Ірина
Коли копіюєте матеріал з ...

Denis
Excellent site! Great...

Downloads